27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, що на Львівщині, народився всім відомий поет, драматург, вчений, прозаїк, філософ, фольклорист, історик, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, етнограф, громадсько-політичний діяч – ІВАН ФРАНКО.
Іван Франко – особистість з шаленою працездатністю, талановита індивідуальність, яка думала про свою землю і українських народ, справжній громадянин, які віддав усі свою сили на те, щоб життя українців стало кращим і повноціннішим.
Івана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятість у боротьбі із перешкодами на шляху прогресу, універсальним генієм – за всеосяжність охоплення життя, розмаїття поставлених проблем; нашим національним пророком, бо він звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Титаном праці теж величаємо Франка.
Життя в Івана Франка було цікаве, різноманітне і бурхливе. З дитинства він виніс у своїй поетичній душі “пісню і працю”- мамину та розум і вболівання за громадські справи – батька коваля. У гімназії вивчив п’ять мов. Українською, польською, німецькою писав вірші. З грецької та латинської ще в гімназії багато перекладав. Знав старослов’янську, чеську, ідиш, пізніше вивчив французьку, англійську, угорську, італійську. Майже всі вірші “Кобзаря” читав напам’ять.
Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано.
Вболівання за долю рідного краю І.Франко виніс ще з батьківської кузні, яка була його першим „університетом“. Символом увійшла батькова кузня у його поезію – як ідеал громадського і морального виховання.
Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного народу. Він не тільки вважав за святий обов’язок служити людям, а й благословляв добровільно взятий на свої плечі тягар.
Радянське літературознавство розглядало творчість письменника з позицій соціалістичного реалізму, уникало оцінок його поглядів щодо суверенності України. У той час ніхто інший, як Франко, писав: „Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фанатів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”. І донині актуальні його слова про те, що „ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів”.
Іван Якович Франко помер 28 травня 1916 року.
Похований на Личаківському кладовищі Львова.
