Байдуже суспільство

Коли ми збиралися біля пам’ятників загиблих героїв, перехожі просто проходили повз. Суспільству було наплювати. На свою державу, історію, культуру.
Ми тікали у ліс і у гори, там носили камуфляж, гартувалися до боротьби і співали повстанських пісень. З часом ми дорослішали і життя все більше нас розводило різними дорогами.
Та все, що ми передбачали, збулося. І ось ми вже зі справжніми автоматами на справжній війні. Знову разом, хоч на різних ділянках і в різних підрозділах.
І все це можна було б згадувати як чудову пригоду. Аби не кров і не смерть. Небесний пантеон героїв один за одним поповнюється тими, з ким разом у юності ми боролися і мріяли.
Вже незабаром вам зведуть пам’ятники. Але я боюся, що настане час, коли перехожі знову стануть байдуже проходити повз…
Андрій Лозовицький, спочивай з миром, друже!
P.S. У Андрія лишилася донька Оля. Їй 8 років. Якщо хтось бажає допомогти сім’ї – реквізити картки Монобанку дружини 5375414101370707