Олена Теліга та Олег Ольжич – лицарі поезії та визвольної боротьби

21 липня – особлива для українців дата, бо в цей день, тільки в різні роки, народилися дві знакові постаті. Це – Олена Теліга (1906 р.) і Олег Ольжич (1907). Не тільки дата народження їх об’єднала, вони обоє вважали Київ своїм рідним містом, значну частину свого життя провели на чужині. Обоє навчалися в одному інституті, стали видатними поетами. Вони свідомо обрали шлях боротьби за незалежність України, заплативши за свій вибір власним життям і залишилися в пам’яті навічно молодими.

Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенева) народилася в 1906 році 21 липня в родині українських інтелігентів неподалік від Москви. Її батько, інженер-гідротехнік Іван Осипович Шовгенів, був родом з села Кам’янка, Куп’янського повіту Харківської губернії, і до переїзду мав прізвище Шовгеня. Мати – Уляна Нальянч-Квачковська родом зі Старокостянтинова на Поділлі, була чуйною і доброю жінкою. Мовою спілкування в родині на той час була російська, але колискові мати співала українською мовою.
Дитинство Олени було майже безтурботним. Родина була заможньою, а тому Олена і двоє старших братів мали все необхідне для здобуття доброї освіти і виховання. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, але українську не вивчала.
В 1917 році інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу професором Київського політехнічного інституту. Олена в Києві навчається в приватній гімназії. Тут Шовгеневих застала революція, дорослі приєднуються до активного українства, Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки. Старший брат Олександр – вояком армії УНР.
Після поразки української революції батько і старший брат подалися на еміграцію. Олена разом з матір’ю і молодшим братом Сергієм залишаються в окупованому більшовиками Києві. Невдовзі приходить голод і розруха, до матеріальних нестатків додається постійне цькування. До Олени міцно закріпився ярлик «петлюрівки». Дуже скоро мати зрозуміла, що в умовах радянської влади вона не зможе дати дітям не лише доброї освіти, але й зберегти їхнє життя.
Навесні 1922 року матері разом з дітьми вдалося залишити перебратися до Чехословаччини в Подєбради. Там батька призначають ректором Української Господарської Академії, а Олена вступає на матуральні курси, щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет Українського Педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі.
Подєбрадський період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей. У Подєбрадах вона знайомиться з талановитим поетом і ученим Леонідом Мосендзом, який готував її до вступу в інститут і як колишній вояк Армії УНР, він допомагає дівчині в пошуках такого середовища, яке могло не лише її зацікавити, а й виявити творчі можливості. Відтак Олена знайомиться з Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.
Перехід майбутньої поетеси до української мови стався після того, як її тодішнє оточення показало цілковиту зневагу до українців. Про це у своїх спогадах розповів Улас Самчук: «Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що 33 роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати від цього раділи».
Юна Олена зробила свій вибір, вона поринула у студентське життя, брала активну участь у студентських вечірках. На одній з них вона познайомилась з молодим бандуристом з Кубані, колишнім старшиною українського війська Михайлом Телігою. Невдовзі молодята побралися і до останнього подиху були разом. Навчаючись у Празі, О. Теліга розпочинає свою літературну діяльність, її вірші публікуються на сторінках «Літературно-Наукового Вісника» та інших часописів.
В 1929 році Михайло закінчує академію, отримавши диплом інженера-лісівника і подружжя переїздить до Варшави, де на той час мешкали батьки. Олена вчителювала і доглядала за хворою матір’ю, яка невдовзі помирає від лейкемії. Після смерті дружини батько вдруге одружується, донька не знаходить спільної мови з мачухою і рідко бачиться з батьком: «Та найбільше мене мучила ця російська атмосфера в домі батька: російські знайомі, російська мова, газети інтереси, ну все» – скаржилася Олена своїй подрузі.
У Варшаві Олена Теліга знайомиться з Дмитром Донцовим, стає постійним автором його «Вісника». Як у Подєбрадах чи Празі, так і Варшаві Олена є учасницею майже усіх святкувань чи літературних дискусій. Правда, тепер вона частіше виступає сама, виголошує реферати, читає власні поезії. О. Теліга не була байдужою до громадського й політичного життя. Її цікавила кожна звістка, що приходила з поневоленої України. Вона цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка поступово набирала сили й ставала найвпливовішою громадсько-політичною силою на Західній Україні.
У 1938 році у вогні визвольних змагань постає Карпатська Україна, події, які відбувалися на Закарпатті мали великий вплив на формування світогляду Олени, зокрема її політичних переконань. Тим часом Європа жила у передчутті нової світової війни. У Олени Теліги не було жодних сумнівів щодо політики Гітлера відносно України. Якщо війна і мала дати шанс українцям здобути незалежність України, то розраховувати слід було лише на власні сили й важку боротьбу. У вересні 1939 року німецькі війська окупували Польщу і Олена вперше безпосередньо зіткнулася з нацизмом.
У грудні 1939 року Олена Теліга зустрічається з Олегом Ольжичем. До цього вони зустрічалися не один раз, але ця зустріч була для Олени такою, що зумовила цілий етап у подальшій долі. Ольжич на той час вже був відомий не лише як талановитий поет і учений, а й як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник Голови Проводу ОУН. За його плечами був досвід боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору ОУН.
Теліга на ту пору була цілком сформованою постаттю й виявила готовність стати членом ОУН, влитися в український націоналістичний рух. Як член ОУН вона активно займається роботою в Культурній референтурі ОУН, яку очолював Ольжич. На плечі молодої жінки одразу впала важка, але цікава робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі.
У Кракові Олена Теліга очолила мистецьке товариство «Зарево», яке шукало нові шляхи для українського мистецтва, гуртувало навколо себе творчу молодь, вирішувало чимало практичних питань, пов’язаних з діяльністю українських культурних товариств.
У 1940 році в ОУН стався розкол, Олена важко переживала цю подію, але залишилася на боці Голови ОУН полковника Андрія Мельника. Після початку німецько-радянської війни в липні 1941 Олена Теліга в складі однієї з похідних груп ОУН разом з Уласом Самчуком перейшла Сян в районі Ярослава і вирушила до Львова, згодом вона виїжджає до Рівного, звідки 22 жовтня прибула до столиці України.
Теліга одразу береться за організацію літературного життя, вона стає головою Спілки українських письменників. У Києві починає виходити літературно-мистецький альманах «Літаври», редагований О. Телігою. За короткий час довкола Спілки, «Українського Слова» і «Літаврів» згуртувалось чимале коло інтелігенції.
Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості у ті роки належала «Українському Слову», яке виходило накладом 50 тис. примірників й поширювалося далеко за межами Києва. «Українське Слово» та «Літаври» широко знайомили читачів з творчістю поетів і письменників, які нещодавно замовчувалися в Україні, оскільки були репресовані або розстріляні більшовиками. Також кияни мали змогу пізнати творчість українських митців еміграції.
Активність ОУН в Києві довго не могла бути поза увагою німецької влади. У листопаді 1941 неподалік села Базар на Житомирщині ОУН за ініціативи Ольжича провела величну маніфестацію на відзначення роковин розстрілу більшовиками учасників Другого Зимового походу Армії УНР. Після маніфестації на Житомирщині почалися арешти, а згодом і розстріли. Впродовж листопада-грудня було розстріляно до сотні українських патріотів.
Київ жив в очікуванні репресій. У першій половині грудня було заарештовано Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника та інших співробітників «Українського Слова». Сам тижневик перестав виходити, згодом така ж доля дістатася й «Літаврам».
Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. Натомість вона категорично відмовилася покинути місто, а всі свої зусилля сконцентровує на роботі Спілки українських письменників. Неодноразово робилися спроби переконати О. Телігу в необхідності якнайшвидше покинути Київ. Вона категорично відмовлялася.
Відомо також, що у переддень її арешту до Києва повернувся Олег Ольжич, він домагався зустрічі з Оленою Телігою, щоб переконати її у необхідності залишити Київ і тим самим врятувати своє життя. Але зустріч так і не відбулася.
Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників на Трьохсвятительську, де її вже чекало гестапо. За годину туди прийшов чоловік – Михайло. Поетку разом з чоловіком та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого (прийнято вважати 22-ге) у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала О. Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб.
І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.

Трохи більше, ніж через рік, 13 квітня 1943 року помер в Данцігу батько, брати Олени пережили війну і відійшли в засвіти: в 1969 Сергій, а Олександр в 1971 роках. 20 червня 1944 року в концтаборі Заксенхаузен гестапівцями був закатований Олег Ольжич.
За свої неповні 36 років життя Олена Теліга не встигла видати власну збірку. Рукописи віршів поетки німці знищили. Збереглися лише деякі копії, які учасники підпілля переслали на еміграцію. Там у 1946 році побачила світ перша поетична збірка Олени Теліги «Душа на сторожі».
Нацисти не розуміли, що, убивши поетесу, вони прирекли себе на загибель – бо, незважаючи на терор окупантів, українці чинили спротив і надихалися прикладом Олени Теліги. І сьогодні твори Теліги надають впевненості і віри в нашу перемогу у російсько-українській війні, де гинуть наші Герої, віддаючи своє життя за територіальну цілісність України, за мирне майбутнє наших дітей.
21 лютого 1992 року на символічному місці поховання Олени Теліги та її побратимів у Бабиному Яру членами ОУН та представниками патріотичної громадськості України вперше було поставлено Пам’ятний Хрест. 25 лютого 2017 року, до 75 річениці загибелі в Бабиному Яру відкрито пам’ятник Олені Телізі.
***

Олег Кандиба (Ольжич) народився 21 липня 1907 року в Житомирі в родині поета Олександра Івановича Кандиби – випускника Харківського ветеринарного інституту, який поєднував обтяжливу службу в різних установах із плідною літературною діяльністю. Мати – Віра Антонівна Свадковська, випускниця Бестужівських курсів у Санкт-Петербурзі, вчителька іноземної мови. Рід Кандиб походив від Корсунського полковника Федора Кандиби.
На початку січня 1907 року Олександр Іванович з Вірою Свадковською побралися, а на початку літа молода дружина переїхала зі столиці до батьків в Житомир, де й народився красень-хлопчик Олег. Народження сина стало для батьків справжньою радістю. Батьки любили первістка і ласкаво називали сина Лелекою. Батько без тями любив малюка і написав для сина майже 150 колискових та абетку «Алфавіт віршами, писаними для сина». Завдяки батьківській турботі хлопчик в три роки уже читав, у чотири – склав першого вірша, а за рік – невеличку п’єсу на три дії, із шести років грав на фортепіано й скрипці. В 11 років Лелека співав напам’ять Кобзаря.
В жовтні 1909 року батько почав працювати ветеринаром на Київських міських скотобійнях, а наступного року переїхала до чоловіка й дружина з сином. До 1917 року родина жила заможно, знімаючи помешкання в центрі міста, але згодом вимушені переселитися в Пуща-Водицю, де й проходили дитячі та юнацькі роки Олега. В лютому 1918 року батька заарештовують більшовики, але йому дивом вдалося врятуватися. На початку 1919, перед новим наступом червоних він отримав призначення культурного аташе українського представництва уряду УНР в Будапешті. Сім’я залишилась в Пуща-Водиці і пережила всі жахіття тих часів. Олександр Іванович піклувався долею дружини та сина, і завдяки його клопотанням через Міжнародний Червоний Хрест вдалося домогтися дозволу на виїзд родини за кордон. В грудні 1922 року мати з сином виїхали в Берлін, де 3 січня вони воз’єднались з батьком.
Майже одразу родина переїхала до Праги, а влітку родина мешкала під Прагою. Восени мати з сином повернулися до Чеської столиці, де Олег поступив на платні річні матуральні курси Українського громадського комітету в Празі, які закінчив 11 грудня 1924 року з відзнакою. Це надавало йому можливість записатись вільним слухачем на безкоштовній основі у будь-який вищий навчальний заклад.
Того ж року він вступає на філософський факультет Карлового університету й одночасно записується на літературно-історичний відділ Українського педагогічного інституту імені Драгоманова. У Карловому університеті спеціалізується з археології та історії мистецтва. В педагогічному інституті Олег також слухає лекції з української літератури, археології, історії мистецтва та просто історії.
Під час навчання Олег Кандиба написав чотири праці: «Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку», «Розкопки в Галичині 1928 p.», «Галицька мальована кераміка», «Погляди Грушевського на початки людської громади». Перші три праці органічно переросли у докторську дисертацію. Ще перед закінченням університету O. Кандиба опрацьовує зібрання старожитностей у кількох музеях Львова. Після того, як Наукове товариство ім. Шевченка надало кошти, Олег Кандиба у 1928-1929 pp. провів розвідки та розкопки на пам’ятках трипільської культури, серед яких найцікавішими є Більче Золоте (Парк, печера Вертеба), Вигнанка, Городниця над Дністром, Бучач, Заліщики, Касперівці, Кошилівці, Ланівці, Новосілка-Костюкова. У 1930 p. O. Кандиба захищає докторську дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини», що ґрунтувалась на детальному вивченні керамічних комплексів трипільських поселень.
Із жовтня 1930 р. до травня 1932 р. доктор Олег Кандиба служив іменованим асистентом при кафедрі археології Українського вільного університету з щомісячною платнею 500 крон. У лютому 1931 р. молодий вчений отримав від Слов’янського інституту в Празі грант у розмірі 2000 крон. Кошти видали на подорож до Німеччини та Австрії, для збору матеріалів для дослідження неолітичної кераміки. Результати досліджень були надруковані в Чеських наукових журналах «Prehistorická revue» і «Památky archeologické».
Навесні 1932 р. в Празі відбувся II Український науковий з’їзд, в рамках якого працювала підсекція археології та історії мистецтв, в роботі якої брав участь Олег Кандиба. Він подав дві доповіді, присвячені мальованій кераміці, і в одній із них – “Українська мальована кераміка у європейському неоліті” – дійшов висновку, що розвиток цього виду прикладного національного мистецтва є безперервним, послідовним, тривалим. Це призвело до розбіжностей з послідовниками канонічної школи чеського археолога й історика Любора Нідерле. Молодому вченому довелося залишити кафедру археології Українського вільного університету та археологічного відділу Національного музею у Празі.
Влітку 1932 р. він долучився до американської археологічної експедиції у поселення Старчево, Югославія, а восени брав участь у розкопках печери Доміка на Словаччині під орудою доктора Ярослава Бема, директора Державного археологічного інституту. Наступні 8 років Олег брав участь у роботі Американської школи доісторичних досліджень. Там протягом 3–4 тижнів він знайомив американських студентів з особливостями проведення розкопок і культурою регіонів Європи в епоху неоліту. Ця робота давала пристойний заробіток (близько 1000 доларів), який давав змогу скромно прожити до наступного сезону. Він і надалі розвивав положення власної дисертації, працюючи в музеях Відня й Берліна.
З молодих літ Олег Кандиба став учасником українського націоналістичного руху. З 1929 року — член Організації українських націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу ОУН, особисто Євгена Коновальця. В 1937 році очолив культурно-освітню референтуру Проводу українських націоналістів.
Важливе місце в житті O. Кандиби посідає поетична творчість та суспільно-політична діяльність. Коли в 1936 р. Міжуніверситетський інститут у Римі запросив вченого до Італії, O. Кандиба, крім поглиблення наукових досліджень, готує видання творів української літератури в перекладі на італійську мову. Там же він знайомиться з головою Проводу ОУН Євгеном Коновальцем. У 1935-1939 pp. водночас з появою головних наукових статтей O. Кандиба (Ольжич) друкує свої вірші, що прославили його як визначного українського поета (збірки «Рінь», «Вежі»). Тоді ж він організовує культурну референтуру ОУН і закликає українську інтелігенцію до співпраці. Відгукнулись митці О. Стефанович, M. Чирський, Л. Moсендз, Є. Маланюк, M. Михалевич, P. Лісовський, У. Самчук, O. Теліга та багато інших.
У 1938-1939 pp. на Закарпатті розгортаються державотворчі процеси, що призвели до проголошення самостійної Карпатської України. Як уповноважений заступник голови Проводу ОУН А. Мельника, O. Кандиба разом з P. Шухевичем, M. Колодзінським, та іншими перебуває у вирі подій і стає одним із засновників Карпатської Січі. Після розгрому угорськими військами Карпатської України він потрапляє в полон і опиняється у концентраційному таборі. Друзям вдалося визволити його, і після цих подій O. Кандиба повністю занурюється у політичні та революційні процеси. Після нападу німців на CPCP А. Мельник призначає O. Кандибу організаційним керівником на східноукраїнських землях. Він переїздить до Кракова, потім до Львова, Рівного і разом із похідними групами опиняється у рідному Житомирі, а згодом — у Києві.
Наказом з Берліна в листопаді 1941 р. діяльність ОУН було заборонено і O. Кандиба вже нелегально продовжує боротьбу. Він намагається врятувати захоплених гестапо своїх соратників, але в лютому O. Телігу, І. Ірлявського, M. Телігу та багатьох інших було розстріляно в Бабиному Яру. O. Кандиба намагається налагодити контакти з бандерівським крилом ОУН і веде переговори з P. Шyхевичем. За його ініціативи відбуваються зустрічі патріотичних сил, в результаті чого постала Всеукраїнська національна рада, до якої влилась Українська народна рада Закарпаття.
2 серпня 1943 р. у віддаленому хуторі Яблінка-Вижня на Львівщині Олег Ольжич одружився з Катериною Білецькою, донькою, професора Леоніда Тимофійовича Білецького, яку він знав з її п’ятирічного віку, бо не один раз бував удома у ректора Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова.
Після арешту O. Кандиба потрапляє у табір смерті Заксенгаузен і опиняється у спеціальному блоці для найнебезпечних ворогів рейху, де на той час уже було майже все керівництво ОУН та УПА — Бандера, Мельник, Стецько, Бульба-Боровець та ін.
Закутого в кайдани Олега Ольжича тримали в камері №14, де перебували в’язні-смертники. Брали на допит щодня. Повертали волоком – лише на ніч або на обід. На співпрацю він так і не погодився, а заявив:
– Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта ми били й будемо бити!
Загинув Олег Каниба (Ольжич) під час чергового допиту в ніч із 9-го проти 10-го червня 1944 р. Подейкували, що фашисти боялися цього оунівця. Навіть мертвого. Тому на ранок тіло Олега Кандиби наказали спалити в крематорії. Дим із попелом патріота України розвіявся у сірому небі Третього Рейху. Ось чому місце загибелі й поховання невідомі. Існує лишень кенотаф, пам’ятний знак без поховання, на Ольховському кладовищі в Празі.
Дізнавшись про загибель сина, 22 липня в Празі помер Олександр Олесь. Буквально за тиждень, 31 липня 1944 року Катерина Білецька народила сина Олега Ольжича. Задля безпеки вдова записала немовля на власне прізвище. Тільки із часом Катерина Леонідівна переписала метрику сина, і тільки тоді став він Олегом Олеговичем Кандибою.
Ще однією особливістю, яка єднає Олену Телігу й Олега Ольжича є відсутність місця їх поховання, але ніякі намагання нацистського гестапо та більшовицького КДБ не змогли видалити з памяті народу славетні імена борців за Вільну Україну.