8-9 вересня 34 роки Народному Руху України. Це багато для людини, але мало для партії. Недарма у розвинених демократіях партії живуть століттями, як, скажімо, у Великій Британії – консерватори і лейбористи… А не наші українські одноденки, яких уже соромно називати партіями – тож звуть стидливо проектами.
А Народний Рух лишається і сьогодні, хоч і не в найкращому стані. Якщо раніше його ненавиділи комуністи, то тепер ненавидять радикальні націоналісти – чи ж не дивина? Чи закономірність, коли крайні ліві і крайні праві зрощуються?
Чому я впевнений у відродженні Народного Руху? Бо сталі демократії так живуть – в опорі на традиційні політичні сили. В Україні, державність якої була перервана сто років тому, більш сталих політсил, ніж Рух і УРП – нема. Тож, якщо ми йдемо по шляху побудови стабільної демократії, а не є просто яскравим спалахом на шляху до свободи – оживимо Народний Рух!
Зрештою, рухівцям у Чернігові нема чого чи кого соромитися. Скажімо, за жодного з кандидатів до влади, яких висував Народний Рух, нам не встидно: ні за Тетяну Яхеєву, яка була обрана народною депутаткою, ні за тих, що не пропущені були комуністами – ні за кандидуючих Валерія Сарану, ні за Валентина Ральченка, ні за Івана Осадціва, ні за Володимира Ступака… А кого натомість обирали чернігівці – та різний непотріб типу Івана Сімонєнка, Ярославського, якогось Ананка, комуніста Геннадія Долженка… Аби не рухівців!
У Чернігові рухівці – в основі Помаранчевої революції і революції Гідності, сьогодні воюють за Україну вже вихованці рухівців 90-х років.
Підтримайте сьогодні Рух, який привів Україну до Незалежности! Вступайте у Народний Рух України! Отак переможемо!
“Рух – це життя!” – казав академік Амосов. І він мав на увазі не тільки ходьбу.
