– Ну шо там в інтернеті? Ми там Кремль вже взяли?
– Та ні, ще тільки до Херсону підходимо.
Це типовий діалог при зустрічі з побратимами “з цивілізації”.
На позиціях єдиний зв’язок – це рація. Там всі новини нашого квадрату. “Обстановка”, “виходи з трьох!”, “то ваша пташка?” періодично буркоче поруч. Все, що важливе для життя, ти бачиш на власні очі та чуєш своїми вухами. Або чуєш у рацію.
Але ось ти добираєшся до Старлінку і пірнаєш у віртуальну реальність. Facebook огортає в’язкою сумішшю з гіркуватим присмаком зрад. Мережа клекоче дискусіями. Куди дивляться ноги Зеленської? Що черговий раз ляпнув Арестович? Чи піариться на війні Порошенко?
Окремий жанр – це перемоги. Особливо ті, які відбулися лише в бурхливій уяві. Улюблена забава – слухати поважних іноземних аналітиків та вітчизняних воєнних експертів. Я вже тричі читав про звільнення села, навпроти якого ми стоїмо.
Кажуть, щастя любить тишу. Як на мене, тишу любить і воєнний успіх.
Але це неможливо. В інформаційному світі війна перетворилася на безперервний футбольний матч. Вболівальникам треба гол. А якщо поки немає голу, то лишається радіти хоча б кожному удару по воротах. Бо не можна втратити віру у свою команду. Тому що один невдалий пас і крики “вперед!” зміняться на нецензурну лексику на адресу тренера, а потім і гравців.
Саме з цієї причини командування не розкриває втрат ЗСУ. Бо пам’ятає 2014-2019 роки, коли суспільство втомилося від війни в телевізорі, коли новини починалися з повідомлення про чергового загиблого з фронту.
Та втома неминуче настане. Бо жодна психіка довго не витримає цього шаленого коктейлю перемог, зрад, захвату та гніву.
Останні тижні у мене немає емоцій. Ні страху, ні ненависті, ні радощів. Відчуття лише одне: задовбався. Але далі робиш те, що маєш робити.
Вболівальники потрібні. Але зараз ми всі – одна величезна багатомільйонна команда. Якщо вас переповнюють емоції, то у вас є енергія. Якщо є енергія, то її можна і треба спрямовувати в дії. До перемоги нас наближають не “срачі”, а маленькі кроки. Кожного на своєму місці. Ми, українці, це теж вміємо.
Колись всі разом почуємо: “Ми взяли Кремль!” І тільки потім матимемо розкіш від душі сваритися про те, що побудувати на його руїнах.
