Цього літа відзначаються дві дати, які пов’язані з національно-визвольним рухом на Півдні Україні – це 120 річниця повстання матросів на панцернику «Потьомкін» і 150 річниця з дня народження одного з ватажків цього повстання – Олександра Коваленка, єдиного офіцера, який до кінця був разом з екіпажем, а після 1917 року повернувся в Україну і працював у морському департаменті УНР та Української держави.
Народився Олександр 27 липня (8 серпня за н.с.) 1875 року в містечку Ромни Полтавської губернії (тепер Сумська область). У 12 років батьки віддали сина до місцевого реального училища, де він навчався разом зі Степаном Тимошенко, в майбутньому відомим математиком і механіком. На жаль, керівництво сучасного Роменського ліцею №2 не виявляє бажання згадати про свого легендарного випускника. У своїх спогадах «На межі двох віків» Олександр Михайлович згадує, що в училищі, як і по всіх інших школах, культивувався офіційний загальноросійський патріотизм, девізом якого було «Самодєржавіє, православіє і народность» (розуміється, російська) .
На літні канікули протягом трьох років Сашко їздив в село Базилівку Конотопського повіту, перебуваючи в родині братів Тимошенків – Степана, Сергія та Володимира. Старовинний Базилівський маєток колись належав гетьманові Дорошенку, де все навкруги сприяло пробудженню українського романтизму – і будинок у стилі козацького бароко, і величезний парк з алеями, ставками й долинами, і село, якого ще не встигла змінити «общерусская культура».
Перше зіткнення хлопця з великоросійським шовінізмом відбулося після зауваження вчителя: «На каком это безобразном жаргоне Вы говорите?!». У відповідь Олександр з запалом прочитав педагогу цілу лекцію про Котляревського і Шевченка, про українську усну народну творчість, після чого той просто утік з класу.
Після закінчення училища, восени 1895 року, Олександр Коваленко вступає до Харківського технологічного інституту. Тут він знайомиться з Юрієм Коллардом, який, увесь час був пройнятий українською стихією». Наприкінці 1897 Олександр Коваленко разом з Коллардом вступають до конспіративного українського гуртка, очолюваного Дмитром Антоновичем, сином київського історика Володимира Антоновича. Цей гурток, який іноді називають «Харківською Громадою», не мав чітко окресленої програми. У поглядах на майбутнє України його учасники мали різні підходи: від автономістських до самостійницьких.
На той час по всій Україні кількість подібних таємних товариств невпинно зростала. Вони закладалися не тільки в студентському середовищі, а й по гімназіях і навіть духовних семінаріях. У 1899 році по всій імперії проходили студентські протести. У Харкові, з початком року аж до літніх канікул, не припинялися студентські масові зібрання, демонстрації та страйки. Багато членів харківської «Громади» стали на чолі цих виступів. Навесні було заарештовано Колларда і вислано з Харкова до Кобеляк. Декого, в тому числі й Олександра Коваленка, було виключено з інституту та видано наказ покинути Харків протягом 24 годин. На запрошення Колларда Коваленко приїздить до Кобеляк, де друзі займаються організацією драматичного гуртка та займаються просвітою селян. У вересні він повертається до Харкова, поновлюється в інституті і продовжує навчання.
Діяльність у Громаді вимагала все більшого напруження та обережності. Сама собою напрошувалась думка про заснування політичної партії, більш придатної до проведення пропаганди, в тому числі і нелегальної, серед селян та робітників. Ініціативні збори Революційної Української Партії (РУПу) були скликані 29 січня 1900 року.
Згодом, 26 лютого (9 березня) студентська громада у Харкові провела шевченківське свято. Незважаючи на конспіративність зібрання, присутніх було біля 100 чоловік. Свято пройшло з великим піднесенням. Звучали реферати, промови, співи. Під кінець свята Микола Міхновський з великим піднесенням виголосив свою промову на тему «Самостійна Україна». Промова викликала величезне піднесення серед присутніх, адже вперше прозвучало не тільки політичне, а й історичне та юридичне обґрунтування незалежності України.
Наступного року, перебуваючи на статистичних роботах у Лохвиці, Олександр дізнається, що в технологічному інституті знову припинено навчання на невизначений час через студентський рух. Олександр Михайлович разом з матір’ю вирішили поїхати до Севастополя. Там його соратник по РУПу Левко Мацієвич працював на будівництві крейсера «Очаков». Коли Коваленко з Мацієвичем роззнайомилися, то, підібравши перевірених людей, заснували гурток для пропаганди українського визвольного руху. Сестра Мацієвича, яка часто приїздила до Севастополя, привозила підпільну літературу.
Тим часом Олександр Коваленко влаштувався працювати як військово-морський інженер у чорноморській ескадрі. «Добра платня, гарна уніформа, сам – молодий, гарний, ще й співає милозвучним тенором, Міг мати великий успіх у житті, міг зробити блискучу кар’єру – тільки сиди тихо і вірно служи «царю і отєчеству». А він замість того, щоб горнутись до пануючої верстви і шукати протекції – більшу увагу приділяв матросам, що здебільшого походили з України,» – згадував про нього Борис Мартос.
Коли спалахнула революція 1905-го року, вона захопила й Олександра Коваленка. Він брав участь у діяльності Союзу офіцерів – друзів народу, став навіть одним з його організаторів, виступав з промовами на мітингах у Севастополі. Згодом сталася подія, яка знаменувала якісно новий етап у розвитку революції 1905-1907 років, а постать Олександра Коваленка була у ній винятковою.
У червні 1905 панцерник «Князь Потемкин-Таврический» здійснив свій перший навчальний морський похід. На цьому кораблі проходив військову службу й інженер Олександр Коваленко. На момент повстання це був новий бойовий корабель, але традиції на ньому були старі. Офіцери вже вкотре спробували нагодувати матросів борщем із червивим м’ясом. Але цього разу терпець «нижніх чинів» урвався. Про події на панцернику добре відомо навіть з радянських підручників історії. Але в тих підручниках не говориться, якого саме походження була переважна більшість команди повсталого корабля.
Пропозицію очолити команду «Потьомкіна» Олександр Коваленко отримав від Панаса Матюшенка, який запевнив офіцера, що не тільки революційна група (комітет) ініціаторів повстання, але і весь екіпаж корабля бажають цього. «Перед революційним комітетом, зорганізованою групою, я дав пояснення, що беру участь у повстанні як член Української Революційної Партії і що тому хотів би, щоб цей революційний акт ставив своєю ціллю, разом з усуненням царського режиму, також визволення українського народу від поневолення національного й соціяльного. В тому, що того ж самого дня мене вибрано на голову революційного комітету, яким я незмінно лишився всі одинадцять днів повстання, я вбачав підтвердження, що революційний комітет погоджується з моїми поглядами, і пояснюю це тим, що величезна більшість матросів на «Потьомкіні», як, зрештою, взагалі, в усій Чорноморській фльоті, були українці».
Добрим поводженням з матросами Коваленко здобув їхню любов на противагу іншим офіцерам, яких матроси ненавиділи. В перші дні повстання він лягає спати нероздягнений, а серед ночі обходить увесь корабель, перевіряючи порядок. Мабуть під його впливом заарештованих офіцерів з «Потьомкіна» та «Георгія Побєдоносця» відправили в Одесу на берег. Під час бомбардування Одеси він стоїть на командному містку поруч з Матюшенком. До речі, напередодні обстрілу над панцерником червоний прапор був піднятий не як символ революції, а як сигнал-попередження про виконання стрільб. Такий прапор піднімали над стрільбищем і в час служби автора в радянському війську. Завдяки режисеру Ейзенштейну червоний прапор став таким же міфом, як і розстріл одеситів на сходах Приморського бульвару.
Настає драматичний момент: наближається ескадра: 12 бойових кораблів з 150 гарматами та 48 міноносними апаратами. Адмірал має наказ: заарештувати бунтівників або потопити їх разом з кораблем. «Потьомкін» вивішує бойовий прапор і на всіх парах з наведеними гарматами іде назустріч ескадрі. Але на ньому починається метушня, безладна біганина; гармаші відбігають від гармат… А тим часом треба було показати себе в повній бойовій готовості, а можливо навіть вступити в бій. У цей рішучий момент Коваленко став на сходах, що вели з нижньої палуби на верхню, і скомандував: «Всі на місця! Гармаші до гармат!» Матроси, почувши команду, зараз же зайняли свої місця.
Олександр Михайлович згадує момент, коли до них приєднався панцерник «Георгій Побєдоносець», то він побачив Україну звільненою від вікового гніту, а за нею і Кавказ, Польщу і Фінляндію. Але, зрада боцманів і кондукторів «Георгія Побєдоносця» викликала серед матросів «Потьомкіна» велику деморалізацію. Серед більше ніж семи сотень матросів свідомих революціонерів було не більше 50 чоловік. Більшість матросів була захоплена революційним виступом, але при невдачі скоро охолола і зневірилася. Цей настрій використала опозиція й вимагала їхати в Румунію. Революціонерам довелося погодитися, бо закінчувалися запаси палива і харчів, а сподіванки поширити на революцію весь флот не здійснилися.
Підійшовши до Констанци (Румунія), після переговорів з румунами 54 матроси повернулися на «Потьомкіні» до Севастополя, а Коваленко з більшістю лишилися в Румунії. Згодом частина «потьомкінців» виїхала до Північної та Південної Америки.
Після поразки повстання Олександр Михайлович живе у Швейцарії та Франції, викладає математику в середній школі, стає автором двох підручників. У 1915-1916 рр. він разом з В. Степанківським видає у Лозанні журнал «L’Ukraine». Мешкаючи в Парижі, засновує разом з В. Винниченком українську громаду. Олександр Михайлович стає однією з найпомітніших постатей в українській політичній еміграції, бере участь у підготовці закордонних українських видань. Він досконало вивчив кілька європейських мов, вивчав наукову літературу.
Коли почалася Українська революція, Олександр Михайлович повертається в Україну. Його призначають директором департаменту морської освіти в Міністерстві морських справ. Обіймав цю посаду він і за часів Гетьманату П. Скоропадського, але недовго. Олександр Коваленко подав у відставку після того, як морський міністр Максимов заборонив у відомстві українську мову. Коваленко був відряджений на південь, де завдяки його зусиллям понад 29 кораблів Чорноморського флоту підняли український прапор, в тому числі й колишній «Потьомкін», який в українському флоті отримав ім’я «Борець за свободу». У добу Директорії Коваленко разом з делегацією був відряджений до Ясс та Одеси на переговори з представниками Антанти. Так почалась його дипломатична служба. У 1919 році після виконання дипломатичних доручень у Румунії він був призначений Директорією спочатку консулом в Стамбулі, а потім 1-м секретарем Української дипломатичної місії в Парижі. В 1920 році брав участь в асамблеї Ліги Націй, як секретар української делегації.
В 1922 році Олександр Коваленко разом з матір’ю переїздить до Чехословаччини на запрошення Української Господарської Академії (УГА). Тут він викладає вищу математику та опір матеріалів, стає доцентом теоретичної і прикладної механіки. Видавниче товариство при УГА друкує 4 його підручники з вищої математики та прикладної механіки. Це був колосальний внесок у розвиток української і світової наукової літератури того часу. Протягом двох років (1923-1925) Олександр Михайлович був деканом інженерного факультету, а якийсь час виконував обов’язки проректора Академії.
Після ліквідації Української Господарської Академії професура її створила у 1932 році Український Технічно-Господарський Інститут, який мав в своєму складі 87 українських науковців, в тому числі і професора О.М. Коваленка. У 1936 році УТГІ видав ще один його підручник «Основи вищої математики». За ці всі наукові заслуги Професорська Рада УТГІ присвоїла Коваленку звання почесного доктора у 1960 році. В Падєбрадах тривалий час перебував Євген Чикаленко, з яким Олександр Михайлович мав добрі стосунки і багато спільних знайомих.
В 1945 році О. Коваленко виїхав до Німеччини, а потім до Швейцарії, де й жив аж до смерті. Жив з того, що доглядав за будинком, де містилася міжнародна організація стандартизації. Пізніше друзі виклопотали йому пенсію в 250 швейцарських франків (прожиточний мінімум). Так майже все життя йому доводилося жити дуже скромно: чи студентом у Харкові чи доцентом у Подєбрадах із своєю старенькою матір’ю.
Очевидці пригадують, що Олександр Михайлович завжди був бадьорий, в дуже поважному віці щодня їздив на коні купатися на озеро, а взимку обливався холодною водою з криниці. Ще згадують про нього, як про людину, котра винесла на еміграцію глибоке знання української мови, музики та побутових народних звичаїв. Вони залишилися йому єдиною спадщиною далекої Батьківщини на все життя.
Коли Олександру Михайловичу було вже понад 75 років, він потрапив у дорожню аварію – поламав два ребра. Після кількох місяців перебування у лікарні він видужав і працював далі, наче нічого не сталося. У 1961 році сталася друга біда – падіння з висоти (збирав вишні). Знову лікарня, знову видужав, але вже дуже ослаб і захворів на очі (катаракта). Витримав дві операції, але не витримало серце. Напередодні смерті він ще читає газети і говорить про свої літературні плани, але вранці його знаходять у кріслі вже далеким від усяких турбот. Це сталося у Женеві 18 жовтня 1963 року.
Олександр Михайлович окрім наукових видань залищив і спогади про повстання на панцернику «Потьомкін», видане під псевдонімом Журбенко, а в 1939 році побачили світ спогади «З минулого».
Василь Вельможко,
голова Одеської обласної організації НРУ
