В поточному році постановою Верховної Ради України від 18 грудня 2025 відзначатиметься 50 річниця утворення Української Гельсінської групи, яка була заснована 9 листопада 1976 р.. Вона стала першою відкритою правозахисною організацією в Україні, що контролювала дотримання прав людини (згідно з Гельсінськими угодами) та інформувала світ про такі порушення. До складу групи увійшла й Ніна Строката-Караванська, якій 31 січня виповниться 100 років.
Народилася Ніна в Одесі в українській родині, де її родичі прищепили любов до своїй країни, рідної мови та її традицій. Це призвело до того, що Ніна була опинилася майже єдиною в своєму оточенні, хто свідомо спілкувався українською мовою в побутовому житті. У семирічному віці довелося дівчинці пізнати відчуття голоду і пам’ятати цю трагедію все життя. Але це був лише перший іспит на її життєвому шляху.
Другим іспитом стала війна, яка підступила до стін Одеси у серпні 1941 року. Під час окупації Ніна закінчила середню школу і вступила на військово-медичний факультет Румунського королівського університету Трансністрії. Навчання у старшій школі та університеті велося російською мовою або румунською, обов’язковими предметами були румунська мова, закон божий, а також дозволялись фізичні покарання для школярів. Програми навчання в університеті залишилися радянськими, але з них вилучили все, що стосувалося комуністичної теорії. Після вигнання румуно-німецьких окупантів з Одеси Ніна Строката продовжила навчання уже в медичному інституті, суміщаючи навчання з роботою санітаркою у військовому шпиталі.
Ще школяркою вона познайомилась з однолітком Олегом Легким, який брав участь у діяльності підпільної ОУН в Одесі. Керівником Олега був студент літературного факультету Святослав Караванський, який відкрив книгарню української літератури “Основа” та вів гурток української молоді. Вочевидь, саме в книгарні Ніна звернула увагу на високого красеня Святослава, який зачарував дівчину ще й досконалим володінням українською мовою. У березні 1944, незадовго перед приходом у місто червоної армії підпільники тимчасово залишили Одесу, але вже у липні хлопці повернулися до Одеси і вже на третій день були заарештовані. Тоді Ніна й дізналась про їх підпільну діяльність.
У 21 рік закінчила з відзнакою Одеський медичний інститут і за розподілом два роки працювала на посаді заступниці головного лікаря районної лікарні в Татарбунарах та ще два роки завідувачкою сільської дільничної лікарні. Так розпочався її професійний і творчий етап її діяльності. У 1951 році за конкурсом почала працювати молодшою науковою співробітницею медінституту (учений-мікробіолог) та два роки суміщала посаду асистента кафедри епідеміології інституту удосконалення лікарів. Від 1954 наступні шість років — асистент кафедри мікробіології медінституту. За цей час Ніна Строката опублікувала 23 наукові праці, підготувала кандидатську дисертацію, її робочі мови українська, англійська, німецька, польська, румунська.
7 лютого 1945 року військовий трибунал засудив Олега Легкого на 10 років ув’язнення, а Святослава Караванського — на 25. Через десять років хворий і змучений Олег повернувся Одеси. Ніна надала йому прихисток, допомогла влаштуватися на роботу та продовжити до навчання. Невдовзі вони побралися, але в 1960 році розлучились. Саме тоді до Одеси повернувся амністований Караванський, згодом вони відновили знайомство і невдовзі одружилися.
Після одруження Ніна до 1971 року продовжувала працювати молодшим науковим співробітником Центральної науково-дослідної лабораторії медінституту і готувалась до захисту дисертації. Чоловік у 1962 році поступив на вечірнє відділення філологічного факультету Одеського університету. Їхня двокімнатна квартира на Чорноморській дорозі 56 стала епіцентром українського духовного життя в Одесі.
Святослав активно виступав проти русифікації, за розвиток і підтримку української мови. Написав хаяву на ім’я прокурора УРСР з вимогою притягти до кримінальної відповідальності міністра вищої і середньої спеціальної освіти УРСР за русифікацію вищих навчальних закладів України. Але прокуратура вжила заходів проти самого Караванського, 13 листопада його заарештували і вже за два дні відправили досиджувати недобутий 25-річний термін — 8 років, 7 місяців і 11 днів.
Ніна Строката прозпочала активну боротьбу проти незаконного засудження чоловіка, хоч керівництво інституту вимагало від неї відмовитися від чоловіка. У грудні 1966 вона подала на ім’я начальника табору, генсека КПРС Леоніда Брежнєва та редакції газети французьких комуністів «Юманіте» «клопотання»: «Упродовж 18 років адміністрація таборів виявилася неспроможною вплинути на в’язня Караванського С.І., а його сім’ї не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С.І., прошу його РОЗСТРІЛЯТИ, щоб припинити багатолітні страждання мого чоловіка і нескінченні конфлікти між Караванським та адміністрацією».
Підтримати Строкату-Караванську до квартири на Чорноморській дорозі приїздили небайдужі до долі України люди, такі як Василь Стус, Валентин Мороз, Петро Григоренко, В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Людмила Дашкевич та інші. У 1970 році Караванського засудили ще на 8 років за те, що він розкрив таємницю розстрілу польських військових під Катинню в 1940 році і зміг передати цю інформацію за кордон. На цьому судилищі Ніна Строката рішуче виступила на захист чоловіка. Також окремою ухвалою суд звернувся до керівництва Одеського медичного інституту “для вжиття заходів суспільного впливу щодо Строкатової Ніни Антонівни з метою виховання в неї почуття високого патріотичного обов’язку як громадянки СРСР”. Результатом цієї ухвали стало звільнення з роботи у травні 1971 року.
Улаштуватися на роботу в Одесі Ніна Антонівна не змогла; вона переїхала в Нальчик, де влаштувалась викладачем медичного технікуму. Ніна Строката встигла обміняти свою одеську квартиру на Нальчик, а 5 грудня оселилася там разом із сім’єю Юрій Шухевича, ще й стала хрещеною його сина.
6 грудня 1971 року Ніна Антонівна була заарештована.
Напередодні в Одесі арештували лікаря Олексія Притику, і він зізнався, що Строката привозила зі Львова та Києва самвидав «Українського вісника» і вони з Олексієм Різниковим його розповсюджували. Усім трьом інкримінували антирадянську агітацію, поширення, читання самвидаву та збір коштів для допомоги політв’язням. Ігор Калинець та В’ячеслав Чорновіл створили Громадський комітет захисту Строкатої, до якого увійшли Василь Стус, Леонід Тимчук і Петро Якір, але вже на початку 1972-го майже всі члени комітету опинилися за ґратами. На захист Строкатої виступило й Американське товариство мікробіологів.
Суд тривав в Одесі з 4 до 19 травня 1972 року, Ніна Антонівна була засуджена на 4 роки ув’язнення у таборі суворого режиму за звинуваченням у “проведенні антирадянської агітації та пропаганди”. Покарання відбувала в жіночому відділенні табору ЖХ-385/3-4, с. Барашево в Мордовії. Ніна Антонівна мала онкологічне захворювання, але брала участь у голодних страйках жінок-політв’язнів. Останні дні терміну провела в онкологічній лікарні. Наприкінці 1975 року вона була випущена з концтабору із забороною повертатися на територію України. У відповідь Строката відмовилась від громадянства СРСР.
Після звільнення Ніна Строката жила в Тарусі, за 101 км від Москви, під наглядом міліції. Життя на півночі позначилося на здоров’ї: у жовтні 1976 року вона тяжко захворіла і тривалий час лікувалась у лікарнях. В цьому ж році вона стала однією з членкинь-засновниць Української Гельсинської групи. Вона брала активну участь у русі, зокрема, брала участь у створенні усіх документів і звернень групи та підписувала їх. На підтримку Строкатої до Таруси приїздила посестра з Одеси Галина Могильницька та інші учасники руху опору з України.
Лише в 1976 році, через 10 років після попереднього, їй дозволили однодобове побачення з чоловіком. Про те, як доводилося виборювати це побачення, Ніна Антонівна розповіла у листі до Ганни Михайленко: “Я була в нього 25 листопада. Дали 3 години. От за тих 3 години купа людей змагалася зі мною разом від початку серпня, а він сам тримав голодівку 34 доби”. Ні ув’язнення, ні адміністративний нагляд у далекому російському містечку не примусили Строкату відмовитися від боротьби за волю України.
15 вересня 1979 року звільнили з-під варти Святослава Караванського, за ґратами він провів 31 рік. 30 листопада 1979 р. подружжя Караванських покинули СРСР. Побачити Україну, Одесу, могили рідних їм не дозволили. Жили в м. Дентоні, США, продовжували боротьбу за мову, за Україну. Останні роки Ніна Антонівна Строката-Караванська важко хворіла — позначилися наслідки перебування у в’язниці. 2 серпня 1998 р. у лікарні міста Балтимор вона востаннє глянула у вічі чоловікові і невдовзі відійшла у вічність.
8 листопада 2006 року указом Президента України Віктора Ющенка посмертно нагороджена орденом “За мужність” I ступеня. На честь Ніни Строкатої перейменовано провулок у Києві та вулицю в центрі рідної Одеси.
Василь Вельможко,
Голова Одеської обласної організації НРУ
