Шість років тому у приміщенні Чернігівського обласного товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка прозвучала глибока і багато в чому революційна лекція. Сьогодні, до чергової річниці від дня народження Кобзаря, ці слова набувають ще гострішого звучання.
Показово й те, що сама будівля «Просвіти», де гартувалася українська думка Чернігівщини і де відбулася ця розмова, сьогодні стала об’єктом боротьби — просвітяни відчайдушно відстоюють право на її повернення.
Тоді відомий чернігівський журналіст, публіцист, просвітянин, рухівець Василь Чепурний запропонував аудиторії не нудну академічну доповідь, а живу, парадоксальну і фактологічно насичену розмову під назвою «Шевченко і Пушкін. 150 років герцю». Головна теза лектора була вбивчою для російської пропаганди:
«Люди, які кажуть, що не можна порівнювати Шевченка з Пушкіним, в іншій розмові кажуть, що українці і росіяни — це один народ. Якщо один народ, то чому ж поети, які є символами і фундаментом націй, настільки кардинально різні?»
Пропонуємо максимально детальний виклад цієї знакової лекції, доповнений ямаловідомими історичними фактами, які руйнують колоніальні міфи.
Міф про «наше все» та справжня народна любов.
Імперська (як російська, так і радянська) машина століттями нав’язувала нам комплекс меншовартості. Алєксандр Пушкін подавався як недосяжна вершина світової літератури, а Тарас Шевченко — як такий собі традиційний «дядько в кожусі, у шапці селянській, з обвислими вусами… який плакав за гіркою долею Катерини» або кликав «громадою обух сталить».
Проте Василь Чепурний розбиває міф про всенародну любов до Пушкіна за його життя. Навіть до більшовицького перевороту в земських бібліотеках (наприклад, Сосницькій) Пушкін за видачею книг був «десь на 15-му місці». Генерал-губернаторів доводилося імператорським наказом зобов’язувати передплачувати твори Пушкіна. Шанування почалося лише з відомої промови Фьодора Достоєвського на відкритті пам’ятника поетові (де й прозвучало знамените «Пушкін — це наше все»). А тотальний, фанатичний культ стартував узагалі в 1937 році. Лектор цитує російського письменника Міхаїла Веллера:
«Коли іменно Пушкін зробив фігуру неприкасаємої російської культури? В 1937 році, когда хазяїн [Сталін] дал височайше добро на пишне і всенародне празднування століття со дня вбивства поета, і попробував би хто-небудь після цього мовить слово без восторга».
Натомість Шевченка народ обожнював органічно. Коли 47-річний поет помер, його останнім шляхом (через Орел, Глухів, Батурин, Ніжин, Козелець до Києва і Канева) йшли тисячі людей. Не було ані телефонів, ані газет, які б масово читали селяни, але «скрізь, абсолютно скрізь в українських селах виходили великі процесії зустрічати і проводжати Тараса Шевченка». Його за життя називали батьком, а неписьменні селянки знали напам’ять його поеми. Чи міг хтось уявити російського селянина, який цитує «Мой дядя самых честных правил»? Навряд чи.
Більше того, Шевченко чудово знав історію і не терпів імперської пихи. Чепурний наводить показовий епізод: коли на обіді в Нижньому Новгороді російський письменник Мельников-Печерський (автор творів про старообрядців) узявся довго і нудно переказувати перекручену історію «Малоросії», Шевченко просвердлив його пильним поглядом. Той затнувся.
«Шевченко каже, дослівно: “Що ж ти зупинився? Насрав три короба, давай четвертий”», — розповідає Чепурний.
Для Кобзаря всі ці великодержавні байки були сміхотворними.
Чий фольклор, чия мова і чия аристократія?
Штамп про те, що Пушкін є основоположником російської літературної мови, розбивається об просту хронологію. Іван Котляревський видав свою класичну «Енеїду» в 1798 році.
«А основоположник русского літературного язика народився в 1799 році. Тобто, коли вийшов перший класичний твір української літературної мови, основоположник російської літературної мови ще не народився», — підкреслює лектор.
Сама ж російська мова формувалася як штучний конструкт. Владімір Даль (до речі, данець за походженням, який підписувався як Козак Луганський) назвав своє перше видання словника «Толковый словарь великорусского наречия русского языка». Селяни численних губерній розмовляли своїми фіно-угорськими чи іншими мовами (ерзя, меря, карели, вепси) і російську чули хіба що в Москві.
А як же знамените пушкінське «У лукоморья дуб зеленый», яке вважають квінтесенцією російського фольклору? Чепурний пояснює:
«Мама не виховувала й батько не виховував маленького Сашу Пушкіна, виховувала няня… Аріна Родіонівна за національністю іжорка. Іжорці — є народ такий, маленький, навколо Санкт-Петербурга. Так от природно, що коли іжорка розказувала, забавляла маленького… які вона могла розказати казки, загадки, легенди? Свої, іжорські. Пушкін талановито це переробив, це факт. Але це не російські національні джерела».
Розвіяв публіцист і конспірологічні міфи про походження Шевченка. Деякі діячі закидають, що в сім’ї кріпаків не міг народитися геній, що став першим у Російській імперії академіком гравюри і видав книгу у 26 років, пробувши на волі за все життя лише 13 років. Існує дивна теорія, ніби батьком Тараса був великий князь Костянтин (брат царя). Але Чепурний називає це нісенітницею: хіба син великого князя міг пасти ягнят за селом, бути козачком і слугою в Енгельгардта, а потім бути засланим дядьком-царем на жорстоку солдатчину? Натомість дослідник схиляється до думки Олександра Кониського (автора біографії «Тарас Шевченко-Грушівський») про те, що по материнській лінії Шевченко мав дрібношляхетське бойківське походження, так само як і мати Івана Франка була шляхтянкою.
Щодо Пушкіна, то він і сам писав про себе: «потомок негров безобразных». Водночас Чепурний згадує заяву ізраїльського ексміністра Авігдора Лібермана про те, що предки Пушкіна належали до еритрейських євреїв, які століттями зберігали найдавнішу генеалогію в Африці.
Заслання, Кавказ та імперія: небо і земля
Обох поетів засилали, але умови були непорівнянні.
«Якщо Пушкіна заслали в Михайловське, це його рідне імініє, де зрозуміло, як він себе почував… Або південне його заслання у Кишинів, а потім в Одесу. Михайло Веллер в’їдливо пише, що далеко не кожен випускник совєтського інституту може поїхати на практику на свіжий виноград, на фрукти, на сонце, на море».
У цей час державний службовець (камер-юнкер) Пушкін жив у генерала Воронцова, відверто залицяючись до його дружини. А вірші писав про те, як його відрядили боротися із сараною: «Саранча летела, летела, прилетела и села».
Заслання Шевченка — це пекло. Солдатчина, муштра, шпіцрутени і найстрашніше — заборона писати й малювати, через яку він ховав свої «захалявні книжечки». Проте духовно Тарас залишався неймовірно вільною людиною. У поемі «Кавказ» він створює гімн волелюбності горців: «Борітеся — поборете!». Натомість Пушкін, будучи секретарем ката Кавказу генерала Єрмолова, писав: «Смирись, Кавказ, идет Ермолов!», возвеличуючи «русское море», в якому має злитися «славянские ручьи».
Ставлення до української історії в Пушкіна було відверто шовіністичним. У своїй поемі «Полтава» він виліпив із гетьмана Івана Мазепи абсолютного лиходія та зрадника, створивши домінанту в суспільній свідомості на століття (це підтвердила і присутня на лекції науковиця Тамара Андрійчук, посилаючись на архіви, знайдені дослідницею Тетяною Таїровою-Яковлевою). Натомість Петра I російський поет прославляв («Мідний вершник»). Шевченко ж не залишив каменя на камені від цього міфу, написавши в поемі «Сон» про царів: «Це той первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала вдову сиротину. Кати! Кати! Людоїди!». Шевченко не боявся називати царя Миколу І «неудобозабываемым тормозом», тоді як Пушкін заповідав імператору: «Жаль умирать, был бы весь его», сподіваючись, що цар покриє його величезні картярські борги.
Джигун, філософ і вірянин: розрив радянських шаблонів
Василь Чепурний руйнує стереотип про Кобзаря як про сільського простака:
«Збереглися фотографії Тараса Шевченка. Ну, вибачте, це ж дженджуристий чоловік. Це джигун! На одній з фотографій у білих штанях, піджак чорний, а жилетка біла, черевики блищать… Він сидить у центрі, всі там у костюмах… і один Шевченко сидить у кожусі, пальто з каракулями і в шапці. Це був останній писк петербурзької моди!».
Шевченко, який навчався в знаменитого Карла Брюллова і згодом став академіком, був бажаним гостем в усіх елітних салонах. Він міг дозволити собі жити в найдорожчих готелях, наприклад, у чернігівському «Царграді», бо за кілька своїх картин отримував гонорари, на які можна було розкішно жити цілий рік.
Коли Шевченку закидали участь у парубоцькому товаристві «Мочемордія» (де молоді художники і письменники випивали), він з гідністю відповідав: «П’ю за свої, а не кров людськую». Він був людиною енциклопедичних знань: на жорстокому засланні в пам’яті перебирав «божественного Гайдна» і десятки імен європейських митців.
Фундаментальна різниця між поетами полягала і в їхньому ставленні до Бога. Шевченко був глибоко віруючою людиною (хоч інколи і сперечався з Господом, як селянин, у якого дощ заливає сінокіс: «Чи Тобі не повилазило?»). А Пушкін дозволяв собі відверте богохульство. У Чернігові пам’ятник Пушкіну не випадково стоїть спиною до Спасо-Преображенського собору: свого часу в Кишиневі під час літургії поет відверто реготав, що в XIX столітті було просто дикістю. Після загибелі Пушкіна на 27-й за рахунком дуелі (він викликав навіть власного дядю) митрополит Псковський заборонив ховати його на території Святогірського монастиря. Домовину з тілом «сонця російської поезії» мчали на поштових санях під соломою. Лектор цитує Дмітрія Мережковського, який наводить слова селянина:
«А Бог його знає, якийсь Пушкін вбитий, і його мчать на почтових в соломі, прости Господи, як собаку».
Позбутися «політичного остеохондрозу»
Дискусія під час лекції торкнулася і сучасного шкільного викладання. Шевченківський романтизм, наприклад у «Гайдамаках», не можна сприймати буквально. Коли Іван Гонта ріже своїх синів (чого історично не було) — це не документалістика, а гіперболізований образ романтизму, створений, щоб дістати читача до печінок, подібно до того, як працюють жахи Стівена Кінга сьогодні.
Завершуючи свою ґрунтовну розвідку, Василь Чепурний процитував індійського лідера: «Найбільша біда нації — це інтелігенція, вихована колонізаторами». Досі частина української еліти несе в собі вірус метрополії, вважаючи, що «все, що в Москві чи Петербурзі — це цяця», а своє — другорядне.
«Щоб ми позбулися того, як я це називаю, політичного остеохондрозу, коли наші шиї повернуті в північно-східний напрямок і абсолютно ніяк не розвертаються… Ми маємо виробити наш український погляд на всіх, і не тільки на своїх… Тільки тоді ми станемо вільною нацією, тільки тоді в нас буде оця воля і свобода, яку мав у душі Тарас Шевченко», — підсумував Василь Чепурний.
Адже Європі не потрібні «французи №2» чи «росіяни №2». Європа, як і Бог, любить оригінальність, а наша оригінальність — у нашій правдивій культурі та в наших титанах, яким рівних у світі небагато.
Фото і відео: Олег ГОЛОВАТЕНКО
