Ми рухаємося далі, вперед. Щоб вгризатися в грунт. Щоб тримати землю. Щоб за нашими плечами було мирне життя і майорів синьо-жовтий прапор.

Ранок. Піхотинці на марші розтягнулися стежками прифронтового села.
Співають пташки, мукає худоба, кукуріче півень.
Звичний ранок, яких в дитинстві я бачив тисячі. В такий ранковий час зазвичай люди пораються на своїх господарствах. Але в цьому селі немає людей… Худоба живе своїм життям. Корови збилися в череду і пасуться за селом. Свині ходять зграями в пошуках їжі. Собаки здружилися з котами і намагаються хоч якось прибитися до військових.
У селі немає жодного повністю вцілілого будинку. Є такі, яким “пощастило” відбутися лише посіченням осколками і розбитими шибками. Є зруйновані так, що вже не підлягають відновленню.
Це не просто зруйновані домівки. Це зруйновані долі. Зруйновані життя. Сюди ніхто не кликав війну. Її сюди принесли Путін і росіяни. Принесли руїни і смерть у колись заможне село з ошатними будинками і квітучими садами.
Ниє спина. На плечах броня, БК, харчі і автомат.
Ноги обминають вирви від “прильотів”. На перехресті сільської вулички стирчить московська градина.
Ми рухаємося далі, вперед. Щоб вгризатися в грунт. Щоб тримати землю. Щоб за нашими плечами було мирне життя і майорів синьо-жовтий прапор.
Важко. Але виконуємо свою роботу. Кожен з нас точно знає – ми переможемо.