“… Де б я не бував, я тебе пам’ятаю, Все рідне до болю, куди не поглянь, Древній мій краю – оновлений краю, Березань, ти моя Березань!”
Ідея написання цієї статті виникла досить давно, але саме ювілейна дата народження 100-річчя створення Березанського району мобілізувала, додала статті трохи ностальгії, відчуття “круглої дати”. 100 років – достатньо серйозна цифра, за якою стоїть життя і діяльність трьох-чотирьох поколінь наших земляків. 100 років – це цілком достатній час для усвідомлення спільності двох з половиною десятків тисяч людей, об’єднаних спільною назвою “березанці”, згуртованих навколо спільної справи, об’єднаних спільними успіхами та досягненнями, переживаннями і турботами, згуртованих спільним гнівом та протестом щодо можливої майбутньої приналежності їх до очаківської чи іншої спільноти. Цей нарис про нашу, березанську спільноту, про її історичне минуле ти прекрасне майбутнє.
І хоча з 2020 року такого поняття як «Березанський район» офіційно не існує, але для консервативної свідомості та менталітету сільських жителів міжріччя Тилігулу і Березані – Березанщина – це більше, ніж якась ОТГ чи громада…
100 років тому на всій території Радянської України було проведено грандіозну адміністративно-територіальну реформу, внаслідок якої замість застарілих царських волостей і повітів було створено нові прогресивні райони та округи. Саме тоді, в березні 1923 року, було створено наш Березанський район. Справа не в тім, що щойно створені райони були в 2 – 3 рази більшими за площею і населенням за волості, це не було простим арифметичним об’єднанням останніх, район ставав низовою, найменшою ланкою адміністративно-економічного устрою Країни Рад, в основу якого були покладено принцип економічної організованості з урахуванням природних, господарських та інших ресурсів, а також перспектив розвитку, максимального посилення державного апарату і наближення останнього до населення. Тоді ж було створено перші районні виконавчі комітети (нинішні аналоги райдержадміністрації) та районні ради. І хоча радянську владу офіційно на Березанщині проголосили в грудні 1917 – січні 1918 років, але фактично це була формальність, жодної повноцінної ради не функціонувало. Громадська війна, суспільний хаос, постійна зміна влади не сприяли нормальній діяльності жодних державних органів, до яких селяни краю ставились з недовірою і не вважали чимось стабільним і постійним. Лише після 1921 року було остаточно встановлено більшовицьку радянську владу, було вперше обрано сільські ради і створено виконкоми при них, їх кількість постійно змінювалась. І якщо діяльність сільських рад була зрозумілою і необхідною, то функції, покладені на волосні виконкоми, багато в чому дублювали сільські і фактично були зайвою ланкою. Щойно створений районний виконком виконував унікальні функції районного планування і розвитку, бюджетного наповнення, земельної реформи, новою була діяльність освітньої та культурної комісії.
Розглянемо передумови створення нашого району з урахуванням загальної суспільно-економічної ситуації, що склалася на початку 20-их років минулого століття. Так, 7 березня 1923 року було створено Анатолівський район з центром у с. Анатолівка, шляхом приєднання до колишньої Анатолівської волості шести сільрад колишньої Нечаянської волості до річки Березань. Двома роками раніше до тієї ж Анатолівської волості було приєднано Тузлівську (південна частина району), Нейзацьку (с. Прогресівка) і Суворовську (центральна частина району) волості. На початку грудня 1923 року Анатолівський район було перейменовано на Тилігуло-Березанський, а районний центр було перенесено до невеличкого села Суворове.
Тепер більш детально розглянемо події 1923 року. Анатолівка невипадково стала райцентром, це було найбільше село (до 1891 року – містечко) краю, в якому проживало три з половиною тисячі жителів і яке мало розвинену інфраструктуру. І найголовніше, в часи громадської війни Анатолівка – центр революційного руху не лише Тилігуло-Березанського краю, але й сусідніх районів Одещини і Миколаївщини. Без перебільшення порівняю Анатолівку та діяльність Тилігуло-Березанського загону із феноменом Баштанської і Висунської республік.
На відмінну від більшості районів Української РСР, Тилігуло-Березанський отримав свою назву не від районного центру, а від території, яку він охоплював – поміж Тилігулом і Березанню. Більше того, районний центр – с. Суворове, у 1933 році отримав нову назву – Тилігуло-Березанка, якраз за назвою району.
Вирішальними у створенні нашого району були саме його фізико-географічні характеристики – його природні межі – Тилігульський лиман на заході, Чорне море на півдні, річка Березань і Березанськи лиман на сході. Район площею 1470 кв. км. і населенням 23 тис. чол., за густотою населення був одним з найменших в Україні. Дозволю припустити, якби наш край не мав чітких вододілів від сусідів, то навряд чи його б виділили у 1923 році. Цікава деталь, за підсумками 1923 року, насамперед, економічною доцільністю і рівнем використання бюджетних коштів, ряд районів було розформовано. Подібна доля чекала і на наш район, вже були пропозиції Одеського окрвиконкому щодо розформування його між Одеським, Березівським і Варварівським. Але враховуючи, що значно зростала відстань від поселень нашого краю до нових райцентрів – Одеси, Березівки, Варварівки (і знов таки – наявність великих водних бар’єрів), район було все таки збережено.
Повторюсь, що наприкінці 1923 року центр було перенесено з села Анатолівка до села Суворове. Основна причина – це незручне положення Анатолівки по відношенню до окраїнних сіл району (особливо тих, які знаходилися на берегах Березані і нижнього Сосику). Невипадково, що протягом усього 1923 року виконком Данилівської сільради клопотав перед окрвиконкомом щодо приєднання їх громади до сусіднього Варварівського району (куди після реформи належало і с. Нечаяне, яке знаходилось за 4 км від Данилівки). Проте була й інша причина, про яку не прийнято було говорити. Це розрізненість, а подекуди й ворожість між українцями, росіянами з однієї сторони і німцями-колоністами (які становили четверту частину населення краю, а це – 6 тисяч чоловік, і якби їх було хоча б в 2 рази більше і вони проживали більш компактно, то не виключено, що на Березанщині створили б національний німецький район) з іншої. Ще з часів створення перших німецьких колоній на Березанщині, зв’язків між німцями і місцевим слов’янським населенням майже не було, а коли вони й мали місце, то були виключно діловими (торговельними), змішаних шлюбів не було, відсоток українців і росіян в німецьких колоніях був мінімальним. Німці Березанщини охочіше контактували з німцями сусідніх районів Одещини і Миколаївщини, ніж з мешканцями сусідніх українських поселень.
Під час Першої світової війни, німецько-австрійської окупації і громадянської війни відносини між двома національними групами (українці та росіяни краю мало різнилися між собою, до 20-их років 20 століття мали спільний етнонім “руські”) переросли з нейтральних в напружені і навіть ворожі. Німці-колоністи підтримували окупацію, всіляко допомагали новій владі проводити реквізиції, не гребуючи і вбивством мирних жителів. Відповідь не забарилася, почалося формування повстанських груп, які злилися в єдиний Тилігуло-Березанський загін, партизани якого робили рейди по багатих німецьких колоніях, де реквізовували коней і зброю. Ці, часто непродумані, рейди керувались жадобою помсти, а не здоровим глуздом. Після остаточного встановлення радянської влади, основну масу місцевих комуністів (більшовиків) становили мешканці Анатолівки та Тузлів, німців серед них майже не було. Заможні німці-колоністи, які значно виділялись вищим економічно-культурним розвитком, прохолодно ставились до радянської влади, особливо під керівництвом бідняків, з якими вони ще вчора воювали.
Перенесення районного центру з революційної Анатолівки до ярмаркової Тилігуло-Березанки розцінюю як великий політичний жест, мудрий компроміс між німцями і українцями та росіянами, що в майбутньому заклало основи єдності березанців. Тож строкатий національний склад на Березанщині в подальшому спричиняв міжнаціональних конфліктів. Перенесення райцентру до німецького села означало, що, починаючи вже з 1924 року, Суворове ставало столицею всього краю, а не лише її німецької частини. Звичайно, консервативні німці не притаманною слов’янам гостинністю зустріли управлінські кадри, які щойно перебралися до села, чимало їх жила у сусідніх Адамівці і Андріївці, але вони вже не відчували себе чужими, все частіше на вулицях Березанки можна було чути українську та російську мови.
Другим важливим кроком до згуртування березанської спільноти було заснування в січні 1932 року районної газети “Соціалістична перемога” (з 1944 року – “Ленінська правда”, з 1992 року “Березань”), на сторінках якої мешканці Тилігуло-Березанцини знаходили новини про здобутки та успіхи всього району, а не лише свого села чи хутора.
Багата на історичні події Березанщина, кожна з яких варто якщо не монографії, то принаймні окремої статті. Це і життя, і діяльність мешканців першої в Північному Причорномор’ї грецької колонії Борисфеніди на острові Березань, ймовірне римське військове поселення Одесос (яке за легендою дало назву нинішній Одесі), численні легенди та перекази татарської доби, зокрема про Хаджи-Гасана (легендарного засновника с. Рибаківка), Гаплик (транзитну в’язницю біля озера Тузли, в якій нібито тримали сотні невільників, зокрема і легендарну Роксолану), Ташине (поселення молдава-пастухів, які жили в печерах, по-татарськи “Таш”), Карабаш (турка, легендарного засновника с. Морське, який мав чорну голову, по-татарськи “Кара-Баш”). Життя чорноморців в чисельних хуторах і зимівниках, зокрема хуторі Ріг (біля Матіясового) і хуторі Сасик (біля Красного). Роздача поміщикам землі після 1792 року – заснування перших переселенських поселень на Березанщині (Анатолівка, Попільне тощо), поселення які належали відомим історичним постатям – Йосипу де Рибасу (Михайлівка, раніше Дерибасівка, Тузли, в якому певний час була церква, названа на честь Йосипа де Рибаса), коменданту Одеси Федору (Томасу) Кобле (Коблеве і Анатолівка, раніше Мала Коблівка). Про функціонування броварні (пивного заводу) в Данилівці в середині 19 століття. Про заснування і життя німецьких колоній на Березанщині, цікаві історії з життя німців-колоністів, проти черепичний завод у Александерфельді, про перше кредитне товариство у Вільгельмсталі (Василівка). Про Тузлівські соляні промисли та відомого мецената-цукрозаводчика Лазаря Бродського, який мав шикарні маєтки і в Анатолівці, і в А-Зориному. Про діяльність Тилігуло-Березанського загону, згодом полку, його історична роль в житті краю. Про масову кампанію ліквідації неписьменності, створення широкої мережі трудшкіл, відкриття при них гуртожитків. Про перших переселенців з Поділля у середині 20-их років 20 століття, заснування ними Червоної Українки, Ленінки, Новоподілля, Червоного Подолу, Яблуні тощо. Проведення масової насильницької колективізації, Голодомор та політичні репресії, масове закриття церков і молитовних будинків, відкриття в них клубів і будинків культури у 20-30-их роках. Створення величезного Одесько-Миколаївського зернорадгоспу ім. Петровського, розділення його на Тилігуло-Березанський та на зернорадгосп ім. Петровського, заснування відділків при них – Глибоке, Новофедорівка, селище Березанське, Крутоярка, Кімівка, Чапаєвка, Шмідтівка, Кіровка. Про депортацію німців, і поселення в їх господи переселенців із Західної України та Польщі, лемків, які досі живуть у Василівці і Прогресівці. Про створення Широколанівського військового полігону, відселення ряду ciл і заснування Тронки. Про безглузду ліквідацію нашого району у 60-і роки. Про утворення винрадгоспів і Коблівського винзаводу. Про освоєння узбережжя Чорного моря, Коблевого і Рибаківки… Про діяльність Михайла Башкирова, про Березанку 80-х, яка була трояндовим оазисом, про діяльність АПК «Березань», як на очах наше селище перетворювалось на невеличке місто, провплив Валерія Пустовойтенка у 90-ї, про ……
На завершення хочеться згадати про найголовніше багатство рідної землі – її прекрасних людей, мудрих керівників і посадовців, працелюбний хліборобів, виноградарів, механізаторів і рибалок, кмітливих підприємців, добрих педагогів і медиків та багатьох-багатьох інших. І не важливо чи народився, все життя прожив на Березанщині, чи наш славний край став другою малою Батьківщиною. Принципово не називатиму жодного імені, не виділятиму когось за ті чи інші заслуги – згадавши одних, обійдеш увагою інших, заслуги яких в іншій сфері не менші. Глибоко переконаний, що життєвий потенціал, даний нашим людям березанською землею, цілком достатній для самореалізації та гармонійного розвитку, якими ми зараз і в майбутньому ще будемо пишатися разом!
Усім березанцям присвячується….
З повагою,
Олексій Сидорчук, голова ГО «ЕКО Березань», депутат Березанської райради (2010 – 2020), заступник голови Березанської райради (2018 – 2020)
